Сторінка:Даніель Дефо. Робінзон Крузо (1919).pdf/94

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 95 —

не всилї... Милий Боже! невже-ж усе надаремно? Та ось чирівка жаріє, бухає полумя, сухі листки палають, горять!

На сей вид дивна якась неміч огорнула цїлого, чув — що омлїваю. Не розповісти, чим був для мене сей ясний сніп поломіни. Як божевільний бігав я сям і там, зносив цїлі оберемки хворосту дерева, трави — рад був увесь лїс підпалити. Великий стовп бє високо в гору, дим стелить ся повисше гір, я скачу, гуляю з радощів довкола огнища, наконець зі слезами паду на колїна і дякую Богу за отеє несказане добро.

Робінзон Крузо (1919). Стр. 95.jpg
Робінзон розжегає огонь.

Вам, любі дїти, що живете безжурно при родичах, вам і не поняти того щастя, яке відчував бідолашний заточник, коли по осьми місяцях прикрого житя узрів нараз горіюче полумя, коли міг теплою стравою скріпити знеможене тїло.

Сейчас надоїв я козячого молока у мушлю і приставив до огню. Та мушля по часинцї трісла, а молоко потекло у попіл. Ся подїя збентежила мене трохи, але не на довго. Зриваю ся як стій, беру кусок дерева, застругую, встромлюю на него вбитого заяця і печу. Мила воня печеного мяса понесла ся воздухом, з нетерплячки не годен був я на місци устояти.