Коли забрав ся уже до їди, уявляв собі, що сиджу на королївскім пирі. Який пречудний смак! як міг я доси наче вовк їсти напів сире мясо? Ах чи є що красшого, вартнїйшого над огонь!
Печений заяць так менї засмакував, що хотів я ще й свого козлюка на печеню убити. Та відтак стидно стало самому. Як се? бідне сотворінє прийшло до тебе з довірєм шукати захисту, а ти настромиш єго на рожен? Так негарно, Робінзоне! Не лїнуй ся! возьми лук і стріли і іди на лови, — кіз в лїсї доволї, будеш мати печеню і не станеш ся безсердечним невдячником.
— Та за той час огонь потухне!
— Наноси грубшого гиля з дерев, що їх гураґан поторощив; а хочби полумя і погасло, є в тебе прецїнь кремінь і кресило, легко можеш новий розжегти.
— А як не вдасть ся?
Зза чого має не вдати ся, коли раз удало ся. Не крути, а біжи в лїс, будеш мати печеню, а може і росіл.
— Не знати лишень в чім єго варити?
Звісна річ — в горшку. Під скелею бачив ти глину, з глини роблять гончарі горшки, маєш тепер огонь, то випалюй. Трібував ти вже мурувати, будувати, шити чоботи і одежу, робив вже і парасолї, стрібуй і гончарства.
— Гарно се сказати, та не легко здїлати. А гончарский варстат де?
— Не крути, братку! Не сьвяті горшки вигадали, без працї нїчо тобі готове до рук не впаде, треба над усїм потрудити ся.
Так балакав я сам зі собою. Хто слухав би з боку, сьміяв би ся до розпуку. В моїй душі відзивали ся часто такі два ріжні голоси: оден оправдував мою лїнь і наводив сумнїви і злі думки — другий строгий картав усяке зло, найменьшу провину. І перемагали ся оба зі собою, але той другий звичайно брав верх. Се був голос моєї совісти, голос правди — і за єго покликом ішов я по короткій душевній боротьбі.
І тепер не змагав ся я вже довше,, забрав лук і стріли і поспішив у лїси. По дорозї роздумував, чи справдї не вдасть ся зробити яким чином горшків.
Злишно і згадувати, що на відходї наносив я на огонь силу дерева, а кози запер у стайни.
