А ми рід його…
Що це?… Де ми найшлися? Голоси, мов біси, скиглять, свищуть, стогнуть, наче тремтять з зимна.
Ніч, вітер, зимно. Дроти телеграфу. Скиглять, дико сміються — глузують із цілого буття, а самі трясуться з зимна — ось, ось пірвуться… Душа від них утікає, криється під землю, як насіння зимою. Такий це чужий світ, такий страшний! Часом здається, що це фабричні гудки гудуть, машини лопочуть своїми колесами… Стережися їх, бо для них любов —невідоме!
Дроти телеграфу свищуть…
Що це?… Де ми найшлися?… Ах, знаю! Це новий світ — нова віра, „наука“, „бунт тіла проти душі“. Піднялася земля, щоби засипати небо: ген усе небо — земля!
Нема душі, нема Бога, нема тайни життя! Нема невидимого в мені, нема невидимого в тобі, нема невидимого в світі.
Болото, пісок, залізо — це наше ймення й наша надія.
Ми рід його — болото.
Ми — поступ, ми — новий світ, ми — майбутність, ми повалимо, ми збудуємо… „Останній бій!“ Наша віра — глум з душі. Наша надія: людина — колесо в машині.
Дроти телеграфу свищуть…
Ох, Боже! Місто вбило природу — вбиває!
Дзвоніть, вічні дзвони!
Чи має згинути вищий світ?!
Дзвоніть, вічні дзвони!
„День дневі передає слово“ про вищий світ — так співав, задивлений у небесні зорі, божий псальміст перед тисячами років.
Дзвоніть, дзвони, передавайте те вічне слово й завтрішньому дневі!
Редакція
|
|
