13
13
|
Проф. Микола Чубатий.. |
Нинішнє положення українського народу по обох боках ризької смуги видвигає до першорядного значіння реліґійно-церковне питання на Україні. І зовсім слушно; воно відіграє першорядну ролю в життю державних народів, а що ж доперва говорити про недержавний нарід, для якого церква є одинокою трівкою організацією, а реліґія найбільше масовою ідеєю. Такі моменти, як нині, пережив український нарід у XIV., a передусім у XVI. віці, коли йому приходилося відпирати концентричний напір латинства з одного боку і сучасної релігійної революції — реформації з другого боку. Саме у той момент оживає реліґійний жар на Україні, кріпшають строго здисципліновані братські організації, а церква стає для народу джерелом всесторонньої культури — школою, інституцією позашкільної освіти, господарського та політичного життя, а передусім — кузнею характерів. Мабуть подібні часи ідуть до нас і нині. Які ж умовини мусять існувати, щоби реліґія та церква відіграли таку ролю?
По перше, реліґія мусить стати для загалу провідною життєвою ідеєю, якою жиється, за яку вмирається, для якої поноситься жертви та терпіння. Не вистарчить тут висунути церкву як параван іншої справи, прибрати її лиш у національні форми без духового змісту. Реліґійно-церковна ідея мусить бути життєвим переконанням кожної одиниці, джерелом етичности й характерности, бо лиш такою ідеєю обєднана маса стає геройською, а її оранізації нездобутими духовими твердинями для кожного противника. За те ніколи реліґія та церква не відіграє тої ролі, якщо хто хотів би її вжити як середника національної, чи другої політики. Хто думає, що вистарчить лиш церкву українізувати, або убрати її в національний костюм автокефалії, без переконання її вірних про Боже післанництво цекви, той плитко конклюдує, а скоро сам стане свідком, що так поняте реліґійно-церковне життя збудоване на піску. Перша ліпша негода змете його. Реліґія і церква мусять стати самі для себе ціллю, а середником до другої ціли.
На жаль таке фальшиве розуміння реліґії i церкви плутається в нас від довшого часу, а від часу революції стало прямо трагедією цілої нації. Ціла мізерія реліґійно-церковного питання на Великій Україні відкрилася в часі жалюгідного процесу СВУ. в першій половині 1930. р. 3 лави обжалованих падали зізнання, що Н.Н. пристав до української автокефальної церкви, бо вона мала бути середником ширення національної свідомости. Ми чули навіть, що не всі, котрі ставали священиками, були віруючими людьми. То чи ж дивно, що така церква і такі духовники не
