Сторінка:Дзвони. 1931.pdf/31

Матеріал з Вікіджерел
Сталася проблема з вичиткою цієї сторінки

14

зродили ні реліґійних, ні національних героїв. Українська автокефальна церква в часі реліґійного гонення не видержала і першого напору; ба з-поміж її владик висувається понура постать „епископа“ Марка Грушевського, що плюнув в лице не лиш українській автокефальній церкві, але і всякій реліґії взагалі. Людина без примітивів чести схоронилася під крила української автокефальної церкви на се, щоби в люте время публично проголосити максиму: „Чесна людина повинна боротися проти реліґії в інтересі соціялістичного громадянства. „Що більше — ми читали перед роком у львівській національній пресі кілька разів з нагоди переслідування реліґії і такі дивоглядні заголовки як: „Вимушені заяви автокефальної церкви“, або „Собор владик на приказ ДПУ. розвязав Українську Автокефальну Церкву“ і т. д. так, немов би то на правдиво віруючій людині можна вимусити якусь протиреліґійну заяву, а на його пастирях розігнання свого стада. Майже рівночасно читали ми скромну вістку, що голова іслямського віроісповідання в СССР., Різедін бен Фаредіна не дав на собі вимусити мимо погроз і арештування заяви, що реліґії в СССР. не переслідується. Що ж за причина, що на укр. автокефалістах вимусила ДПУ. все, чого хотіла, ба ще й більше, чим хотіла…, а на визнавці Магомета нічого не могла вимусити? При чина для нас ясна: для ісляміти релігія була ціллю в життю, Божою справою, а для новочасного малороса лиш „хитро“ обдуманим середником до другої ціли.

А хиба ж інший погляд на ролю реліґії є нині серед більшости нашої інтеліґенції? Річ певна, що і у нас таке розуміння реліґійно-церковної справи дало би таке саме жниво. Що більше, останніми часами стрічаємося на еміграції з поглядами, що саме таке розуміння раліґійно-церковного питання повинно стати артикулом віри українського націоналіста. В однім закордоннім націоналістичнім журналі стрічаємо статтю проф. Вікула, який береться вирішувати церковне питання саме в такій площині. По його думці в будучій укр. державі слід державній владі в церковній справі приняти ролю хірурґа-санітара, а вкінці старшого і зверхного співчинника та приступити до створення „єдиної української, незалежної від нікого, національної церкви“, подібно, як можна би створити пр. єдиний професійний союз умових чи фізичних робітників, селян, чи хоч би єдину українську індустрію чи кооперацію. Хто так підходить до реліґійного питання як автор, то можна вносити, що він не вірить в ніяку реліґію, коли вважає можливим „комасувати“ всі реліґії на Україні. А вже зовсім дивними видаються нам надії автора, що така національна („казьонна“) церква могла би мати своїм завданням „повне релігійне відродження(?) України“.

У всіх випадках реліґія була, чи мала би бути лиш середником для національних цілей — становище в засаді фалшиве. Бо якась реліґія є або правдива або ложна. Коли вона ложна, слід її відкинути, та коли вона правдива, то оперта є на Божім авторитеті і не має більшої для неї профанації, як робити з неї