них Славян з початку на півночі, у Новгороді, але зараз же центр перенісся на Україну в Київ, і біля нього почалось державне об'єднання всіх східно-славянських племен. Державно-національна диференціяція позначилася виразно вже в XII. столітті. Фінсько-чудський світ на півночі й на сході виявився дуже податливим для славянської колонізації й асиміляції, і домішкою свого елєменту вплинув на сформування в XII — XIII. віках великоруського народу. Далеко менш зручним і навіть небезпечним було сусідство південного й південно-східного степу з його кочовими ордами. Постійний натиск цих орд зупинив розвиток української колонізації на півдні й на південному сході і привів до руїни київський осередок української держави.
В басейні правих допливів середнього Дунаю: Драви й Раби, глибоко сягаючи в східно-альпійську область аж до нинішнього Зальцбурґа, а на південному заході до річки Пяви й Адріятицького побережжа, жили Словени, або Венеди, теперішні Словінці, крайня західня частина південно-славянської ґрупи. Але вже в IX. віці, по заложенню Карлом Великим східно-альпійських марок, почався тут німецький натиск, котрий привів до звуження словінської території й значної асиміляції. Зі сходу стиснули тут Словінців Мадяри.
Найбільшого поширення досягли Славяне південної ґрупи в IX. ст. на Балканському півострові. Майже цілий півострів був залитий ними. Історія зберегла нам племінні назви Славян, котрі жили навіть на Пелепонесі: Мілінґи, Езерити, Майноти і Цакони: в Фесалії — Велесичі або Вегегостичі, а в Епірі — Войничі. Одначе Греки та Албанці
