а його дочку Рогніду силоміць узяв за жінку. Але Володимир не вдержався в Полоцьку, а залишив там князем свого сина від Рогніди Ізяслава, котрий зробився головою окремої династії Полоцьких князів. З розпадом монархії Ярослава зразуж виділилися білоруські князівства смоленське, полоцько-вітебське й турово-пінське (останнє захопило й частину земель українських). Всі вони мали своїх окремих князів.
Білоруські князівства мали живі торговельні зносини не тільки між собою, та з князівствами українськими, але і з Заходом, вступали з ним в культурні взаємини. Але вони не зуміли витворити сильної політичної орґанізації, натомість, із зростом княжих родів, ділилися на малі слабенькі князівства і через те не могли встояти, коли на Заході від них у XII. столітті почала формуватися держава литовських князів. Об'єднавши розріжнені литовські племена, князі литовські дуже рано почали захоплювати білоруські землі, і одним з перших захоплено було з своєю областю місто Гродно. Основник сили литовської держави, князь Гедимін (1316—1341) прилучив до себе значну частину білоруських земель і на білоруській же території заложив столицю Вільно. Його син і наслідник Ольґерд (1311—1377) об'єднав під своєю рукою майже всі білоруські землі і велику частину українських. Це об'єднання відбувалося здебільшого мирним шляхом споріднення з білоруськими князями, на основі певних договорів: малосилі білоруські князі піддавались під могучу руку князя литовського на основі особливих грамот; білоруські князі залишались на місті і ставали васалами ,,великого князя“ литовського, зберігаючи непорушним увесь внутрішній лад життя.
