них з'являються численні переклади апокрифів, лєґенд і житій, взятих з польської, чеської й сербської літератури. З друкованих виданнів світського характеру треба назвати „Повѣсти смѣхотворныя“ 1679. року.
Вже в першій половині XVII, ст. польська мова починає брати на Білій Руси перевагу, як мова двора, державних зносин і взагалі мова культурних класів. Білорущина сходить помалу на становище мови простонародньої, яку в письменстві вживано тільки, щоб надати народнього колориту (звичайно в жартовливій формі). Так 1642. р. у Вільні невідомий автор-єзуїт надрукував білоруську сатиру на протестантського пастора, рукописах дійшло до нас од другої половини XVII, в, кілька польських комедій з білоруськими інтермедіями. в 1696. році появляється сеймовий закон про те, що „pisarz powinien po polsku a nie po rusku pisać" — і офіціяльному витку білорущини приходить кінець. Одначе білоруська література не зникає; на білоруській мові пишуться не тільки твори духовного характера, — як напр. „О сакраментахъ“ митрополита Леонтія Кішки (1668—1728) видане в Полоцьку 1697. р., або його „Собраніе припадковъ, духовнымъ особамъ потребное“ (Супрасль, 1722), але й твори практичного змісту: лічебники, господарські порадники, які ходять переважно в рукописах. В другій половині XVII. віку уніятське духовенство видає ряд книжок для народа, переважно збірники побожних пісень: „Kantyczka". (1771), „Radujsia, Boży narodzie" (1771), Nowa radość stała . (1778), „Kazuć ludzi" (1792) та ин. В 1787. р. ксьондз Цецерський видає комедію „Doktor przymuszony", де ряд персонажів говорить білоруською мовою.
