землі зробились ареною польської культурно-національної праці; перші проблески білоруського самопізнання являються під прапором ідеї неподільної Річи Посполитої, зложеної з трьох національних частин: Польщі, Литви і Руси.
Поляки — а серед них здебільшого й спольщені Білоруси перші почали цікавитися білоруською старовиною й етноґрафією, в працях польських учених на початку ХІХ. в. вперше знайомиться освічена громада з минулим Білорусі, памятками її права, письменства, народньою словесностю, звичаями, мовою. В числі цих учених дослідників на першому місці стоять такі солідні імення, як: Самійло Лінде, Лука Ґолембйовський, Юрій Бандтке, Йосиф Лукашевич, Михайло Балінський, Теодор Нарбут, Йосиф Ярошевич, Гнат Данилович. Російські журнали подавали переклади їх праць, і громадянство російське уперве знайомилося з білорущиною з польських рук. Серед цих учених спеціяльно присвятив себе білоруській етноґрафії Ян Чечот (1797—1847). Приятель Міцкевича, він за приналежність до таємного товариства „філоматів“ був 1823. р. засланий до Оренбурґа, де пробув 10 років. Потім повернувся до краю і одержав посаду бібліотекаря в знаменитій бібліотеці ґрафів Хрептовичів у с. Щорсах на Мінщині, де пробув до самої смерти. Він гаряче любив білоруський народ, збірав твори народньої словесности, писав вірші і брошури білоруською мовою. В 1837. р. він видав у Вільні „Piosnki wieśniacze z nad Niemna“, де умістив поруч народніх пісень і свої вірші. Потім під назвою „Pioski wieśniacze z nad Niemna i Dźwiny" він видав ще 5 томиків в 1839—1846. роках.
