білоруську мову для аґітації, щоб підбурити білоруських селян до повстання. Вони видали чимало борошур, де говорилося про тяжке бідування селян під російською кормитою, про реліґійні утиски; селян закликали до повстання, малюючи принадну будучність у відбудованій Польці. Такі були видання: „Мужыцкая праўда“ (нелєґальний часопис, видаваний в Білостоку К. Калиновським), „Гутарка старого дзеда“, „Перадсмертны разгаворъ пустэльника Петра" та ин. друкувались вони в Познані, в Парижі, а одна („Разгаворъ) навіть у Київі.
Ці заходи не мали впливу на білоруське селянство. За те уряд і громадянство російське звернули тепер увагу на білоруський народ. З початку помітно було зацікавлення і навіть симпатії до Білорусів, як до окремої, близької народности. Московська ґазета ,,День" писала про потребу видавати часопис на білоруській мові, а уряд давав кошти на білоруські видання: „Бяседа старого вольника зъ новыми про ихняе дзело“ А. Киселя, в Могилеві 1861. р. (про скасування кріпацтва), вірші Франца Блуса в „Могилев. Губ. Вѣдомостяхъ“ (на туж тему), „Разсказы на бѣлорусскомь нарѣчіи у Вільні 1863. р. — для шкіл. Але скоро запанував погляд, що Білорусь „искони русскій край“, без найменшої ріжниці від решти російських ґуберній, а коли і знайдуться, мовляв, деякі ріжниці, то це наслідок польського панування, і їх треба нищити. Отже запанувала славнозвісна система „обрусенія“. Щоб довести всьому. цивілізованому світу, що Білорусь таки дійсно „искони русскій край“, було засновано при центральних архівах у Вільні та Вітебську, Археоґрафічні Комісії, котрі заходились видавати стародавні білоруські документи на доказ „русскости“ краю.
