І не вийде батько… І не стане мати,
Руки заломивши в ревному плачі. —
Тільки пес голодний, тільки пес кудлатий
Лапами облапить труп мій уночі.
І, задравши морду на янтарні зорі,
Проскавчить голодним і сумним виттям,
Скаржучись, оближе губи мої хворі,
І до вітру сходить на моє шмаття…
Ах, ця осінь, о-сінь… Ця проклята осінь!..
Білим павутинням заплітає дні…
А пожовкле листя мчить кудись у просінь
і безсило пада на стежки сумні…
Ах, ця осінь, о-сінь! Це завжди із нею
Смуток допрядає кужелясту тінь…
А у серці сохнуть снігові лілеї.
Молоді лілеї молодих хотінь.
Все таке байдуже… Чи тому, що хворий?
Чи тому, що роки в золотім огні?
І на буйні очі вже лягла покора
Днів моїх роздертих, розіп'ятих днів…
Ах, ця осінь, о-сінь у задумі сонній…
У задумі сонній синьоока даль…
І прядеться тихо в мене під віконням
Біле павутиння й золота печаль…
