пішов до своєї крамниці. Пес не посмів іти слідом, він ліг під брамою дожидати. Спати він не міг — дошкуляв голод, але їжа не йшла на думку, він чекав його.
В час обіду пес, як ушпигнений, скочив і став пильнувати ходника, де здалека заманячила знайома постать. Ще тільки забачив, пізнав — не втерпіло собаче серце: вибіг, як бувало, навперейми, кружляючи, радісно гавкав, підскакував, стелився під ноги.
Хазяін запнувсь об його і се його більш розлютило: несамовито він пихорнув пса, аж той покотився, пошпурив ще в його камінюкою, одчинив і знов замкнув за собою браму, і пес знов оставсь на вулиці.
Збігали часи за часами, день змінявсь ніччю, а вигнаний пес все чекав, коли вернеться до його ласка хазяїна.
Ненадовго одхилявсь він під часи одходу хазяїна, здобував собі якусь кістку або шкуринку хліба і знову плентав доглядати свого двора. Схуд пес, боки йому позападали, ребра і крижи повитикались, вовна скудовчилася, ноги не держать. Не раз нападали на його своя братія-собаки, гладкі, ситі, туряли прохожі, гонили городові, дратували діти, — все даремнє: до всього байдужий, він глядів тільки свого двору.
Даремно манила його зграя зухвалих безхазяйних собак, даремне увивалася чиясь весела сучка, даремне кликала якась жалібниця-куховарка: він не одходив од брами, він стеріг ії, настобурчувавсь на всякого чужинця і злегка виляв хвостом, вчувши знайому ходу за брамою, — все ще сподівавсь за вірність повороту хазяйської ласки. Одного дня аж городовий змилувавсь: підкинув йому отрутне м'ясо, аби скінчити горе-життя бідолахи.
Смачний був шматок, але не взяв його з чужої руки вірний пес і остався ще жити собі на лихо.
