Довго ще він чекав під порогом, довго сумувала темна вулиця по ночах, поки вже сусіди не почали викидати на очі хазяїнові його негарне поводження з вірним собакою.
Розгнівавсь хазяїн і однієї темної ночі, коли вже упеклось йому в безсонні сумне виття, — вийшов таки до його і — збив невмеруще.
Кволий собака не боронивсь, не тікав, а коли хазяїн засапавсь, він зібрав усю силу, звівсь на ноги і таки лизнув дорогу йому хазяйську руку
Хазяїн вернувсь додому, пес зоставсь під ворітьми.
Недовго вже він мучився, бо сили в йому не було й крихти, і одного ранку хазяїн даремне бравсь за палицю, одмикаючи браму: пес лежав перед порогом, як і завше, але вже задублий.
Повили, погарчали сусідські собаки і розбіглися. На іх місце зійшлися добрі люди, вони охали, кивали головами, умиленно балакали про „зразок вірности“. Тай ті потім розійшлися і забули, — річ бо така — звичайна: що кому болить од того?
Змовкло усе; але замикана біла брама і досі нагадує сумну смерть через вірність.
Вірність — що вона таке? Чи є то велика чеснота, чи то велика помилка? Чи варто ії ширити і класти як підстави під ноги еґоізму, щоб він зростав і величався? Чи, може, час вже вивести другу чесноту і постановити проти його? — Скажіть ви, премудрі, хто поробив всі виводи, навчить, „малих сіх“, кому серце болить за такі нікчемні випадки, доводячи до анальоґії з людським життям!
