знати відради розділяних дум, увільнення од гніту тії таємниці.
Роки за роками спливають і муляє душу що-часу шкульніше царська таємниця: і страшно за себе, і шкода царя, а несила вже більше терпіти.
Іде він в далеку нетрю-пустелю і, землю розривши, німий, без'язикий, самими вустами й зубами промовив страшну таємницю: „в царя під короною вуха ослячі“. І зараз-же з жахом закопує ямку і камяем завалює зверху. І так вдовольнившись, вернувся на службу царську.
Дивна якась поголоска пішла між народом, сміх якийсь став панувати, на учтах зневірря. Нишком жерці шепотіли, й звершники нишком губили отих, хто пускав поголоски. А сум та зневірря зростало.
І бачучи сум той, завзявся його розігнати веселими святами царь найщаснішого краю.
Поїздом пишним зібрався у поле: полюють не день не два, і не тиждень, не місяць і ось прибувають в далеку нетрю. Гола сувора пустеля, між гір крем'яних розляглася долинка, в долинці лежить білий камінь, з під його хибка билинка чуть має в повітрі.
Мисливці зогнали червону лисицю, нема де сховатись і кинулась просто за камінь, і зразу вона остовпіла, і хитра пика звіряча осміхом сяє глумливим.
Кинулись миттю собаки: лисиці не рвуть, коло каміння скупчились тісно і виють, і рикають, і скиглять, хвостами кивають і гавкають голосно разом.
Поїзд царський поспішає, мисливці дудять на собаки — собаки не йдуть. Поспішають до каміня люди — в обличчях заграла цікавість і подив, і страх, а далі — регіт невпинний обняв всю долину.
Царь посилає вже дуків народ розігнати і все розпізнати. І дуки спинились, зглянувшись, наче прикуті, зостались на місці.
