Розгніваний царь поспішає і в тиші, що встала од жаху між людом, — чує, як вітер билину гойдає, билина на вітрові має і нищечком шепче: „в царя під короною вуха ослячі“!
Царь поблід з переляку, спалахнув од гніву і меч заходився гуляти по всіх головах, що глузливо ще за хвилинку сміялись.
По нетрі кровавії ріки побігли, і поїзд царський коротенький з самих лиш панів та жерців найщиріших вернувся з царем у столицю.
Найперше вхопили німого, на локшину всього скришили, спалили на попіл, на річку його однесли тай пустили.
Пропав небезпечний злочинець і царь вдовольнився, з жерцями й панами замкнувся і радять про важнії справи, як царство своє захистити.
Високо голови звівшя, порадники мудрі згоду та мир забезпечують знову цареві, та вже даремне! Там, де попадали каплі криваві — червоні маки процвіли і розмовляють з вітрами, а там, де розвіялась сажа з димом, настрій небезпешний немов-би зараза полинув по цілому царстві, де ж попіл упав — з під води виростає комиш полохливий і тільки наблизиться хто, зараз шепче: „цсс! цсс! У царя, у Мідаса, ослячії вуха! цсс! цсс!…“
Давно вже загинув і царь, і царські пригоди, немає вже й сліду царства, а й досі чутки полохливі бентежать безмовну пустелю.
