Де-хто згодився і став роздивлятись, так лихо, Гордій аж спалахнув: „сам“, каже, „знаю дорогу“ і став при стерні (за першого і тут він себе уважає). А море насупило білії брови і пащеку темну роскрило, реве та клекоче, мов пекло. Зринає між хвилями утла галєра, скрипить вона, стогне, а вітер співа козакам панахиду. Стоїть таки-ж твердо отаман новітній, керує по морю, а сивий у голос за всіх уже молиться Богу. Цілую ніч з бурунами боролась галера, а ранок рожевий на небі заграв — побачили беріг потомлені бідні плавці. А море бушує, а море клокоче лізе, неначе скажене, на гостре каміння. Вже й молються вдячні пливці, вславляючи Бога, що ось перевів їх крізь море і беріг їм показав. Озвався отаман старий до Гордія, щоб дав він йому керувати між скель та підвідних каміннів.
Зухвало одмовив йому молодий отаман і все-ж коло стерна лишився.
Веселеє сонце устало над морем, всміхнулося все йому любо: і небо, і хмари, і скелі, і море, — одні козаки не всміхнулись: по хвилях зелених гойдались тріски од галєри, а їх і не видко: усіх поковтало неситеє море. Один лиш отаман зостався: вчепився за скелю руками і висить над морем. Прийшов він до пам'яти, виліз на камінь, поглянув на море і гріх свій великий, безкрайний, як море, тоді тільки зважив і став він себе проклинать. Благав він у Бога, як милости, — смерти і кинувся з скелі у море: скарав Бог нового Іюду, не дав йому скінчити муки, і море його не пожерло: пташинії крила на спині з'явились, легеньке — маленьке зробилося тіло, до темного пірря й вода не пристане, і птицею скинувсь отаман Гордій. Закляв його Бог так конати весь вік і смерти не знати, аж поки хто другий, втопаючи в морі, його не згадає, за
