— Я цісаря маленьким вчив на конах їздити.
— То дать йому коня.
— Ми цісаря вважали найкращим красунем між всіма мужами і юнаками Риму!
— Імперії всієї!
Що там Італії та Риму — всього світу! — наперебій жінота верещала. І обдаровано усіх перстнями, ножами, застібками та намистом.
І довго-довго піднімались по білих сходах всякі хвалії. Вже стало вечеріти. Червоне сонце позолотило пишний Рим, та, кинувши вже косий промінь, осяяло нерушну купку.
— Ви хто єсте!?
— Ми ті, хто цісаря любили!..
— Любили? Гм! — лукаво усміхнулися маґнати! — Любили! Чи любив-же ж він вас? А в тім — вже дайте щось і сим! — недбало мовив і махнув на іх найстарший. Нерушнії стояли.
— Чого-ж вам! А! — поставте лиш і сих у список цісарських гостей на бенкеті. Там можна стіл пристановити хоч у кутку, щоб помістити й сих.
— А ти? чому не йдеш приймати надгороду? Ти як доводишся? Чи може теж любила?
— Так, пане — був одвіт.
— Чого-ж хочеш ти?
— Я — тільки бачити його! Лиш з ним наговоритись!..
— Чи бач! І небагато! — глузував він.
— Так ти його любила! Як же ти, небого, цісаря любила? — підшпигнув і другий, зглянувшися з першим.
— Як людину.
— І се до речі! Звідки-ж знаєш ти його? що любиш як людину?
— Я знала цісаря не в дні сієї слави…
— Ну, цить! Так кажеш — як людину? Га? То одвести
