її у ті палати, що для людей — ви розумієте? Ха-ха! Стрівайте! За що бо ти його любила?
— За що? За душу!
— За душу? Як то?
— За душу за єдину?!
— Ха-ха-ха! Отся так утяла! І як вона харпачка сміє про душу цісарову щось патякать! За душу! за єдину! То одведіть її у ті палати, що на єдину душу будувались! Та ще вберіть пристойно у дороге відповідне намисто! Се мабуть „християнка“, — вже грізно закінчив свій жарт суворий дука.
І враз її схопили, в кайдани закували й повели у той куток, де побудовані навмисне тюрми одиночки. Народ, хто ближче був, помалу та потиху одсунувсь з ляку, а далі навтьоки. Лиш тільки там, до вже було безпечно, враз язики нестримно замололи:
— За душу за єдину? От дурна! От божевільна! Ха-ха-ха!
І смішна новина в той вечір облетіла Рим і довго пізно веселила гулящий люд по всіх домах, по банях, крамницях, голярнях.
Упала ніч на вічний город. В мороці втопли майдани, палати, вулиці і тюрми, один лиш сяяв цілу ніч царський палац — там буяв бенкет цісарський.
Та тільки невідомо: чи знав-же цісарь у ясних палатах про смішну новину? І чи була вона йому ясна?..
У темній ямі-одиночці томилася новільниця нова. Молилася вона, не проклинала.
— О, рідний люде! О, питимий краю! Коли-ж, коли засяє й тобі сей світ ясний? Коли для тебе той, хто любить душу і її одну пильнує, а не тіло з усіма його цяцьками, — не викличе лиш глум, не буде для усіх смішною новиною?!..
Повитий у пітьму, величний Рим мовчав і спав…
