Сиві тумани степи облягли пеленою важкою. Вітер ущух, погасли привітнії зорі, поблідла блакить нічна. До світу, до сонця далеко.
У тихий сумний передсвітній той час один серед степу німого вмірав на високій могилі славний кобзарь характерник.
Згадалось старому життя його славне: і тихі щасливі дитячії літа, і славні козацькії справи, літа неволі тяжкої, щастя хвилинки гискрявії грізнії січі, веселі бенкети.
Усе перейшло, промайнуло. Зосталась лиш сивая старість та кобза…
Дивная кобза! з могили вона викликає те, що минуло давно, усе оживляє згуком своїм чарівним. Скинув очима старий, хотів попрощатися з степом широким.
Темно, не видко козацького степу, тумани кругом налягли, зорі останні згасають, а сонця немає — немає…
Важко зітхнув на останці старий тай став помірати. Злетілися янгола божі тай стали праворуч.
Злетілась нечистая сила тай стала ліворуч. — Стали, пильнують душі, сперечаються, хто-то кого переможе: нечистая сила гарчить: він мій! він давно запродався мені!“
Янголи-ж чисті лічать діла його славні. Слухав старий, не дослухав, разом підвівся тай сів на могилі і так провіщав у-в останнє: „Слухайте, янголи божі! Слухай і ти, сило нечиста, ворожа! Я не оддам
