Іще один вінок.
Крізь сей вінок дивлюсь я в далечінь минулих днів: вінки, вінки, куди ні скинеш оком, вінки пливуть на головах героїв, що мов ріка течуть перед моїм духовним оком.
Ідуть озброєні, осяяні красою, увінчані славою і сяйво тієї слави аж сліпить: за ним не видко, як тружденними ногами прокладавсь крівавий шлях, не видко плям од сліз пекучих на пишних шатах, за шелестом вінків не чуть задавлених прокльонів, затаєних зітхань і туги… Тай нащо? Навіщо туманити свято?
Навіщо оглядатись на пройдений вже шлях, потоптане ногами лихо, поборені хиби та болі?
Уже-ж-бо уквітчала слава потомляне чоло заробленим по правді, заслуженим вінком!
Вінки… вінки… кругом вінки усякі!..
Ось греки стародавні: войовники з лавровими вінками на чолі, поети у соснових, співці в хмелевих, виноградних. — Он переможці олімпійські: з дубовими і навіть срібними та золотими. Он славні горожане — миротворці в маслинових вінках.
Назустріч їм дівчата у вінках з квіток пахущих.
І гекатомби нещисленні — теж у вінках…
Вінки, вінки пливуть по версі, — страждання, болі й кров — під ними.
