дісонанси. Найкраще подружжя утворило з життя свого зразок високий, зростило втіленую мрію, — дочку — борця за рідний край — скосила заздра доля тую квітку на провесні життя!
Розтяте серце кров'ю обпливає, в руїнах все життя, а він мовчить про власнії болі і чуло слухає чужі, не оглядається на власне лихо, а стежить пильно щоб не згас просвіти прапор.
Погасла власна зірка щастя, а він ішов і він із темряви до світу і в тім лиш втіху мав. Та доля й тут підкралася тай підтяла під корінь могутний дуб.
Весь повний вщерть замірів та завзяття, він мусив кинути борню, шукати небажаного смочивку на чужині ненависній-вродливій.
Кругом пишав, купавсь у сонці, в квітах край — а він душею линув в сніги, в безмовнії, безбарвнії поля, в німі ліси, до рік замерзлих, у вбогі села.
Весна і в рідний край прийшла. В блакиті сонце, хвилі грають, вітрець — пустун з садків в садки розносить пахощі та щебет і сипле білі пелюстки, і сумно лиш гудуть таємні телеґрафні струни. І ось на стьожку папірову посипались тріскучим грядом слова лихої звістки, випливають жалобним та смутним рядком.
Вузенька стьожечка, маленький білий клаптик розносить широко велику чорну тучу.
В дзвіниці дзвін дрімав, не кликав він на збір, в сумному передзвоні не плакали дрібненькі дзвони, — а люд проте ішов, стікався під склепіння стародревні послухати сумного співу за того, що спав на чужині. І знову дісонанс, і знов контраст болючий: ввесь вік ненатлі злидні стежили скрізь працьовника, підрізуючи сили, а тут і злидні одступили, і замкнені кишені для живого — для мертвого так щиро одчинились.
