Сторінка:Дніпрова Чайка. Твори. Кн. 1 (1919).pdf/127

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

дуга самоцвітів добірних з дзюркотом ніжним на хвилю спада.

Карії очі з сірими стрілись — ті-ж самоцвіти в обох загорілись — двоє росинок, щастя краплинок.


Нічка панує, гамує життя. Море счорніло, влягається спати. Сонно з землі позіхае вітрець.

Тільки в порту невгаває — клекоче, рясно вогнями горить метушня. Як їх багато, тих згуків та руху, тих ріжнобарвніх вогнів!

Тут-же ось двоє стоять: а-ні руху, а-ні словечка із склеплених вуст. Темних облич їх в несилі осяяти всім електричним вогнем.

Німо, глухі, тільки з жахом пильнують, як межі ними двома кожен миг шириться чорна безодня морськая, як, віддаляючись, тануть вогні — ті що й на березі, ті, що й на судні, меншають… міняться… гаснуть… нема!..

В серці-ж в обох тую-ж самую мить спахнули враз невгасимо — живії, гискри розлуки — гискри надії.

 

 

Море, могутне, вільнеє море! Повне борні і одчаю й примар! Повнеє співу й гніву й чар! Вічне й мінливе, грізне й жартливе, скарбом даруєш, в щент окрадаєш, горнеш-чаруєш, — жах наганяєш ти, чарівник володарь!

Співом і тайною весь оповитий, дивні ти твориш дива, цвинтарь безхрестний, трупом неситий — вічно тече з тебе сила жива!

Бризнуло море, здулось, загреміло — серце юнацьке заграло, кипить: гостриться погляд, шириться сила, крила неначе зростають ту мить.