дуга самоцвітів добірних з дзюркотом ніжним на хвилю спада.
Карії очі з сірими стрілись — ті-ж самоцвіти в обох загорілись — двоє росинок, щастя краплинок.
Нічка панує, гамує життя. Море счорніло, влягається спати. Сонно з землі позіхае вітрець.
Тільки в порту невгаває — клекоче, рясно вогнями горить метушня. Як їх багато, тих згуків та руху, тих ріжнобарвніх вогнів!
Тут-же ось двоє стоять: а-ні руху, а-ні словечка із склеплених вуст. Темних облич їх в несилі осяяти всім електричним вогнем.
Німо, глухі, тільки з жахом пильнують, як межі ними двома кожен миг шириться чорна безодня морськая, як, віддаляючись, тануть вогні — ті що й на березі, ті, що й на судні, меншають… міняться… гаснуть… нема!..
В серці-ж в обох тую-ж самую мить спахнули враз невгасимо — живії, гискри розлуки — гискри надії.
Море, могутне, вільнеє море! Повне борні і одчаю й примар! Повнеє співу й гніву й чар! Вічне й мінливе, грізне й жартливе, скарбом даруєш, в щент окрадаєш, горнеш-чаруєш, — жах наганяєш ти, чарівник володарь!
Співом і тайною весь оповитий, дивні ти твориш дива, цвинтарь безхрестний, трупом неситий — вічно тече з тебе сила жива!
Бризнуло море, здулось, загреміло — серце юнацьке заграло, кипить: гостриться погляд, шириться сила, крила неначе зростають ту мить.