Сторінка:Дніпрова Чайка. Твори. Кн. 1 (1919).pdf/14

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

постеріг він, що сонце святе усміхалось комусь-то привітно і заздрістно стало йому і тут перешкодить схотілось. Виліз тихесенько він, крадеться тихо ярами, хиляється по-під кущами, усе стереже-наглядає, кого святе сонце вітає. І ось вже доглядівсь. Заграло ненавистю серце; підняв він похнюплене чоло з трави, прошумів між гілками, скубонув з пересердя дуби за чуприну й понісся на крилах могутніх.

Літав, метушивсь він чимало та землю влещав, намовляв, щоб зрадила синєє море.

Що-ж? так не слухала земля: як вірна дружина все так-же ласкаво спокійно на море вона поглядає, уся червоніє рум'янцем веселим. Узлився ще гірще вітер лукавий: і виє, і свище, і сичить, мов гадюка.

Покинув він землю, до моря припав, під боки штовхає і шепче на вухо брехливії вісти, що буцім кохана ізрадила милого, буцім вночі не йому простягає обійми, а небові темному, зорями вшитому рясно.

Не слухалось море, тихо крізь сон буркотало: „Та брешеш! та брешеш!“ Брехун не втихав і плів ще мудріще-хитріще. Добився свого: повірило ворогу море, проснулось, зирнуло сердито, кинулось раптом і стало кохану питати: „Чи правда тому, чи неправда?“ Нічого не каже кохана: все так же ласково обійми йому простягає, блещить — червоніє під сонцем. Вразила усмішка ся милого: кинувся він і почав дорікати коханій, що мабуть не любить його, коли вже на лемент, на сльози його не вважає.

Земля все мовчить.

— Кажи-ж чи, то правда? Чи правда? — вже грізно питає розгніваний милий. Земля все мовчить, і усмішка пропала, сутінок пробіг по виду, поблідли й роскішнії шати.