Сторінка:Дніпрова Чайка. Твори. Кн. 1 (1919).pdf/17

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
 
Скеля.
 

Давно колись, дужо давно на кримській високій горі стояли царські палати, зелені сади кучеряві збігали з червоної кручі над річку що в диких крутих берегах вилася і билась неначе роздрочений змій. В степу коливалась пшениця, по лугах паслись нечисленні отари, веселий народ населяв не німі кладовиська, а села веселі. А буйнеє море вітало той берег щасливий зеленими хвилями, — сонце всміхалось привітно веселому краю. І всім їм: і горам, і степові, й людям — була господинею кримська цариця. Краса несказана була та цариця: струнка та висока, як той кипарис, як ранок рожевий хороша, а очі, ті чорнії очі — як блискавка грізна з під чорної хмари, блищали з під брів оксамитних. Хороша й багата, і грізна була та цариця; та тільки не царством своїм, не красою пишає цариця — пишає, втішається мати синами, що кинув на втіху вдові молодій царь, їхній батько. Забула вдова своє горе, як глянула в вічі коханих малят, під щебет веселий на серці надія проснулась: чекає цариця, що зіронька щастя і слави знов засіяє над нею.

Раз колись ранком погожим вийшла цариця з синками в сад погуляти. Сонечко сипало золотом щиро, пахущі квітки головками кивали привітно, птаство в гіллі щебетало з усіх своїх сил; в холодках водомети перлистую пісню свою буркотали. Та щось не втішає, ні сонце, ні квіти царициних любих хлоп'ят: поблідли їх ніжнії