Зникла чудовая мрія, а люди стояли, мовчали, а очі царят загорілись питанням новим.
— Хто се, хто се чудова? — питали.
— Хто се неввічлива? хто непокірна? — грізно спитала цариця. — Мовчали усі і не знали.
І знов повернула галера по річці угору: везла вона гнівну царицю й збентежених дивом царят.
Минулися дні і тижні, спливали роки, — виростають царята, — вже їх не вдержить в палатах і мати: як вітер степовий літають на конях по цілому царству та волі якоїсь шукають, та долі якоїсь питають; з'їздили Крим вони ввесь, всі сади, всі мечеті, всі гори, долини сходили, питали у бідних:
— „Нема, кажуть, волі“; питали в багатих: — „Нема, кажуть, долі“. Зажурились царята і все поглядають на море, а мати помітила — зараз звеліла спалити всі човни і галери, усіх рибалок залякать, щоб не сміли пускатись на море, щоб слуху і вісти нігде не було про заморську дівчину.
Раз колись буря прибила до берегу човен старий; вбачили його юнацькі орлинії очі з високої башти і ночі тієї ж пропали укупі з човном.
Розлютилась, розгнівалась горда цариця, що гребують діти і нею, і родом значним, і роскішним життям. Вийшла на скелю високу і так закляла їх, щоб де-б не були, а вернуться знов, чи живі там, чи мертві, не матимуть щастя в чужій стороні.
Плинуть часи за часами, як хвилі на морі, запекла цариця не хоче зняти закляття з дітей — жде їх, жде, щоб прийшли покорились, або щоб скарати.
— Сонце ти наше, цариця! Зглянься над нами і вухо своє прихили милостиво до голосу вірних рабів… Блиснули царицині очі. Вістець у порогу: каже, що парус якийсь то на морі: ні він не тікає, ні він не підходе, а
