Забачили діти, кинулись в ноги з мольбою, хотіли слізьми ростопити запеклеє серце, а скеля сурова сипнула каміння… сини розлилися гіркими сльозами.
— Із того часу стоїть собі гордая скеля над морем; дощі її миють, вітер буйний обвіває, зриває рослину з червоного тіла. А коло ніг її синєє море то плеще, то стогне: то діти все матір і досі благають, щоб зняти закляття. Старший почне говорити, — запіниться бурнеє море, бушує, реве, припадає до скелі, хапається міцно і грізно, вимагає у неї слова прощення; а менший коли заговорить — лащиться море і плеще, блищить, мов шовкове, криштально-блакитне. Та скеля не слуха — суворо мовчить і лиш иноді кида каміння. І чекають обоє: сини, коли матір змягчить своє серце, прихилиться щиро до їх, а мати — коли її діти під ноги їй викинуть втоплену долю та волю.
