Цілісенький день залицялося сонце до хвилі морської, та не подається красуня лукава: Тільки що сонце багате золотом щиро осипле її, — зараз і зникне, пірне в глибину, винесе перлів, вквічається ними і гордо несеться, сміється, од сонця дари не приймає: „Я кращі, сама, каже, маю!“ Даремне ввесь день закликало закохане сонечко до бережку хвилю — з піском гаряченьким погратись, об камінь старий поплескатись, — не слухалась хвиля прудка і далі тікала у море. Втомилося сонце, розсердилось, з сорому все зчервоніло, кинуло погляд сердитий в останнє на хвилю і сховалось за пишну рожеву завісу. А хвиля всміхалась весела, рум'яна в танку подружок молодих; всі вкупі до берегу йшли спочивати: віночки перлисті зняли, повбірались в одежу буденную на ніч і тихо балакали йдучи.
Аж ось, щось зробилося хвилі — красуні: уся затремтіла, назад подалася, головку схилила на плечі сестриць-подружок. „Сестрице, чого ти? чого?“ запитали вони клопотливо. І знов підвелася високо вродливая хвиля, закинула гордо голівку і глянула сміливо в вічі тому, хто так їй спокій стурбував. А він ввесь блідий од кохання, палко вдивлявся з високого неба у темнеє море. Не здержала погляду хвиля його: уся затремтіла тим світом кохання й схилила голівку свою соромливо.
— Чого ж, ти? чого? — запитали збентежені сестри; зітхнула лиш важко високими грудьми, всміхнулась
