відраду давай нещасливим, щасливих же трохи дратуй, жартуй з ними, тільки злегенька, гляди — не знущайся. Де зрадника, доню, якого побачиш — помстися за скривджених, доню: мерщій замани до мене в обійми тяжкії, і всім їм щиро оддячу за кривду, якої навчились вони у свого різноликого місяця — пана. А його, а його найбільше шукай, моя доню, а знайдеш — на суд закликай“. І Мрія простилася з ненькою. Тихо на крильцях туманних угору звилася і скрізь понеслася над світом. Того причарує і тугу розважить, а другого сном налякає страшним і бавиться мрія жартлива. Літала, літала по світу і чує: зірки гомонять, що скоро вже вернеться в темну небесну країну місяць ясний. Згадала дочка про скривджену матір, і вчулося їй, як стогне безщасна, прикута до дна. Зібрала всю злість, закуталась Мрія у темний, холодний туман і летить вже назустріч батькові злому, що в хмарі довго чогось забаривсь, чепуриться. Зорі аж нижуть очима повітря, моргають, тремтять — коханця свого дожидають, а вітер замовк — дожидає приказу, коли одхилити завісу. Стоїть дожидається Мрія. І ось розділилась завіса хмарна — молодий та блискучй, ласкавий та радісний він показався… Вклонились зірки, дрібніші сховались, як слуги пред паном, а більші остались, вітають і любу розмову ведуть. Глянув направо, уліво по небові місяць, як добрий хазяїн („який же він зрадник? який він лукавий, що мати казала?“ думає Мрія), зирнув він униз, де Мрія у сивий туман угорнулась, зирнув, усміхнувся ласкаво дочці своїй любій: веселкою сивий туман засіяв, заблищав наче срібний — і злоба у Мрії пропала, забула вона свою неньку: без руху в нестямі, дивилась — дивилась на милого батька і всі, хто любив її досі, усі задивилися з нею укупі на місяць....
І місяць почав наближатись до доньки; гнав роз-
