Високі, стрункі, мов стрілки, здіймаються в чистеє небо чотирі тополі зелені: балакають з вітром, вітаються а сонцем, без вітру ж шепочуться поміж собою, а темної, тихої ночі співучеє море гукає до їх приязненько.
Мурований темний колодязь між ними, що має глибоке коріння, загадано завше мовчить та блещить таємниче…
І рано і вечір татарські дівчата спішать-поспішають до пишних тополь: мають по вітрові білі серпанки, пишно по плечах розсипались коси — дрібушки, привітно дзвенить голосок, а очі блищать і іскріють, а очі говорять без мови. Чого-ж се дівчата так люблять тополі? Чому, поминувши і биструю річку, і другі усі криниці спішать, щебетухи, що-вечера й ранку і довго води набірають, додому не йдуть? Спитайся — нічого не скажуть, лиш глянуть здивовано в вічі тобі і знов озирнуться привітно до тих же тополь.
Чого се о півдні дітвора не там, не на сонечку теплім, не там в холодку під горою, а тут тільки грається любо? Спитай — нерозумні не скажуть.
Чого се старий, покарлючений старістю, дід цілісенький день під тополями мовчки сидить, або иноді щось там белькоче та тихо кива головою? Спитайся — і мудрий всміхнеться, покаже рукою кругом на все Боже створіння, а очі померклі з ласкою тихо спиняються все-ж на тополях. Немає одмови, нема од лю-
