Сторінка:Дніпрова Чайка. Твори. Кн. 1 (1919).pdf/32

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

хлопці гарцюють і сонце — не місяць на небі вже сяє, і ввесь Божий мир святкує веселеє літо, співає і шле аж до моря Алму бистрохвильну — йому розказати про тихе щастя своє, привітати бурхливеє море.

Дихнув вітерець ще удруге.

З за гір піднялася і сунеться хмара. Не хмара то суне, не грім гуркотить, то ворог із військом іде — од жалю червонії гори аж стогнуть.

Сполох скрізь панує: отари розбились, скотина безладно реве, а люди ще гірші од звіра, ганяються хижо за людьми, і люди біжать од людей з плачем та прокльоном. На самім базарі палає крівавая січа, і падають люди, мов жито під гострим серпом, і кров'ю базар червоніє, і галас страшенний лунає аж в горах…

Замовкло, все тихо, все спить — хто на віки, а хто на часину, до поки той ворог, що кров'ю упився, не стане тверезий, щоб знову губити.

В великім будинку лиш досі не сплять: старшина військова бенкетує; там гомін, там регіт, музика гремить і ллється вино, і ллються там нищечком сльози у бранців і бранок вродливих.

А там за стіною слуги ворожі готують, вбірають кімнату: весь діл килими дорогі застелили, зверх їх полягли подушки все шовкові, гаптовані золотом, футра м'які, оксамитні, одвабні халати. Солодко — смачно поснуть там побідники п'яні після важкої роботи!

В темній хатинці замкнуто четверо гарних дівчат. Не плачуть дівчата, бо вибігли сльози усі, не говорять, бо голос од горя однявся, — мов камінь той, білі, німії сидять та мовчки здрігаються, як часом хто пройде проз двері.

От менша й питає: „Чого вони нас не вбивають? Жаліють, чи може забули? Чи може їм соромно стало, що й так наробили скрізь лиха“?