Довгий робочий день літній уже дотліває. Усе потомилось, чекає — бажає спочинку, і сонце само поспішає до моря скупатись у хвилях холодних. Весь мир йому шле „на добра-ніч" і з усміхом тихим чека ясно-зорої ночі. Ся ж мовчазлива відрадниця цілого світу сіє вже росу по темних долинах і гори помалу вдягає в сутінок, сходить по горах на небо і в небі засвічує зорі-небесні лямпади. В той тихий праведний час, зітхнувши легенько ще раз вітерцем, земля засинає, і море вітає її блеском співучим. І в тихий той праведний час з реготом диким та з стогоном тихим вразливим із темних печерь вилітають дві птиці, носються скрізь по над морем, по слободах темних, по горах і в темних гаях, цілісеньку нічку літають, ображують покій святий. Ті птиці — не птиці: то грішнії душі, — скарав їх Господь за гріхи, щоб не сміли на сонечко праведно глянуть, вночі щоб не відали сна і спочинку. І сумно на серці стає, неначе морозом за плечі хапає, як слухаєш їхню розмову пташину.
Перша квилить, літаючи! „Сплю!“ Друга дико регоче. Чого ж та не хвалиться сном, не спить серед ночі, чом та невесела, що дико регоче?
У давню давнину, в зеленій долині і там по-над морем бурхливим слободи рясно стояли (од їх нині і сліду немає); в тих слободах люди жили (вже й призвищи їхне забулось). Люди як люди: у будень робили
