гули, наче-б ті голуби, сиві розумні діди, а врешті оттак присудили: не ставити варти сьогодні, на чати не слати на гори, а тільки де знак височенний над морем стоїть, оглядаючи море і землю, — хай там один лиш сьогодні чатує і гасло вогнем подає, як на морі чи в горах бува що прикмітить.
Дівчата й хлопці покинули грища й танки, купчаться всі коло темного дуба. Там сивий музика узявся за віщії струни. Прокинулись струни, зітхнули і змовкли, і все заніміло. Старий чарівник усміхнувся, замислився трохи і вдарив обіруч; і гучно поринули хвилі співучи. Музика ридає, музика регоче, музика із серця самого виймає думки поємні і носить в повітрі, а другеє серце пожадливо ловить ті згуки, душі таємницю. І мовчки зглядалися очі і мовчки спускались додолу, а милі уже розпиталась, уже розмовляли без слова.
І хлопець, що досі сумний був, — тепер аж яскріє од щастя, а дівчина жвава, що сміливо досі дивилась тепер счервоніла і вкрила своє засоромлено личко серпанком і тихо промовила: „Вийду“.
Спускалося сонце над морем, і знову під явір гіллястий зібралися сиві діди оббірати вартівника на ніч: „Хай Бог сам присудить, кого становити“. Зібралися хлопці: лице у лице, плече у плече, дуже відважні та гарні. По приказу діда всі стали рядком, разом лучки натягла, разом спустили: знялись-заспівали перистії стріли. Бач — кого сам Бог вибірає, — стрілка у того найдалій впаде. Пішли оглядати, чия лягла далі — то всі полягали рядком, одна залетіла геть-геть далеченько. Усі звеличали стрільця. Лиш він, той стрілець, не радіє: дурно темненької ночі його виглядатиме дівчина люба, що вперше сьогодні призналась. Діди розділили й останніх: кому наглядати в долині, кому виряжатись
