гай та спочинь — і сон тобі дивні речі розкаже про милу коханку. А я не засну: до мене ваш сон не пристане, бо я чужоземець, я Найда; ваш сон не розкаже мені про рідний мій край, незнайомий для мене. Сумний, мовчазний я буду стояти, я буду питатись у зір віковічних, де доля моя забарилась, і сон як учує гірке нарікання, — з жахом од мене втіче. Лягай-же хоч ти та приспи своє горе, — твоє бо ще можна приспати, воно молоденьке, моє-ж бо старе і безсонне.
Послухавсь товариш і ліг, і натружене тіло і душу сон доброчинний в туж саму хвилю міцно обняв.
Найда ж лукавий, покинувши варту, летить-поспішає з гори: в яру дожидає осідланий кінь, креше об камінь копитом. Впав на коня і помчався горами, ярами поночі просто до моря. Ось вже край моря, креше вогонь, заблищали цікаві хвільки, що близько підбігли; високо вгору сягнуло полум'я дуже, з тріском розсипались искри; беріг зардівся; скелі неначе присунулись ближче, і все заходило, усе затрусилось в тремтючому сяйві. Море тихесенько плеще, під берегом хвиля палає й розбившися дрібно в Чорне море розносить відблиск огнистий, а далі все чорно, все глухо.
Пильно вдивляється в темнеє море зрадник лукавий, а сам аж тремтить, як осика, і час йому, кожна хвилинка здається як вік безконешний. Найді здається, що вуха у його як стріли, а все ще нічого не чуть і не видно і серце в грудях запинилось…
— Га! — скрикнув зразу в нестямі: на чорнім мороці щось заискрило неначе, щось плюскотить серед тиші.
— Годі-ж вам, годі пишатись, хазяйські сини! Годі тепер зневажати нікчемного Найду! Дурні ви: думали, я вам товариш навіки? Думали, — хлібом мене прив'язали, як пса на цепу? Ось я плюю на ту ласку, на хліб ваш
