гіркий, кращу знайду собі здобич, ніж ваша огидлива ласка! Люто помщуся сьогодні за все, що терпів я. Як дровам з вогнем не дружитись, як гусям з лисицею жити, як в пазусі пестити змія, оттак вам безпешно дружитися з найдою бідним, нікчемним чужинцем! Сюди кораблі мої дружні, сюди привертайте: у наших руках вороги.
З темного моря пливе, виринає ворожеє військо, на беріг виходить, — і скоро весела долина заплаче, вогнем запалає.
Спить вартівник необачний безжурно: за його ручився товариш; аж чує крізь сон: „Брате! Добре удвох чатувати!“ Пекельно регоче товариш ізрадник. Сам вже упоравсь: і знак височенний на землю звалив, і зброю з товариша зняв помаленьку. Кинувся сонний, на ноги зірвався і бачить: беріг німий оживає, гуде голосами чужими, гискріе ворожим вогнем, і нічим в долину вже гасло подати. Лапне за себе — і зброї немає; гляне круг себе, а Найда пекельно регоче.
І парубка гріх пазурями за серце вхопив, все зрозумів він одразу, крикнув лиш: „Сплю“ і кинувся миттю униз, щоб принаймні умерти з своїми укупі. А з реготом диким за ним кинув ратище довге зрадник лукавий, і так замахнувся він щиро що ратище довге важкеє його потягло за собою, і впали обидва з високої скелі, і їхні заміри даремне пропали; не бачив сплюха в предсмертний свій час ні кревних, ні милих; а зрадник проклятий здобичи пишної теж не спожив. Птахом-сплюхою скинувсь вартівник непевний, літає з тієї пори по-над світом та квилить літаючи: „Сплю“, а зрадник проклятий в тую-ж годину сичем перекинувсь, ганяється скрізь за сплюхою та скіглить та дико регоче. До віку літатимуть вкупі обидва, до віку жахатися люде їх будуть, почувши вночі, а сон та дрімота ніколи заклятих не вкриють пестливо тихим відрадним крилом.
