віть старої, — офіру в храмах херсонеських ласкавим богам принести та глянуть на пишні менандрові твори.
— Щасливий Менандр молодий! — гукають повсюди. А він вполовину щасливий: не тішить грімучая слава, бо клопіт мистецький і клопіт громадський разом на душу його налягли і потьмарили промінь блискучої слави.
Розрісся, розцвів Херсонес, мешканці його діждались бажаного часу. Діждали, а все-ж бо не ситі: в грудях у кожного б'ється елинське завидливе серце, жада і себе ще дужче прославить, всю славу старої Еллади собі переняти. Юнакові кожному сниться лавровий вінець тріумфальний. Сниться вінець і мордує Менанадра, муляє, наче терновий, безсонне чоло. Невпинно працює Менандр, що-день прибільшається праці, що-день наростає й клопіт, — усе неконтентний Менандр: „Не те! все не те!“ бубонить він сердито. Не бачить нічого Менандр молодий: ні веселощів гучних хлоп'ячих, ні гарних дівчат, що, як квіти за сонцем, кохано пильнують за ним; одне тільки й бачить, одним тільки й диха: так ще навчитись ліпити та різать різцем, як в світі ніхто ще не різав, і тим Херсонес свій прославити в цілому світі. З'їздив Менандр всю Еладу, кожен камінчик в Акрополі знає, кинувсь в Єгипет довічний, заносила його завзята думка і в східні таємні краї, і в Рим гордовитий. Втомлений, схудлий, суворий вернувся додому Менандр. Химерна думка все дрочить, спіймати ніяк не дається, бо ще не настав його час. Втомився Менандр і подався між люде — відради шукати. Знайшлася відрада, ще й хутко: прегарна Феано вигнала з серця ту в'їдливу думку. Щасливо побрались коханці; рік перший пролинув і другий; на третій зірнула думка забута, до серця припала й ссе його, наче гадюка, мозок морочить і тіло в'ялить. Горе Менандрові, горе! Не раз і не два одкривався коханій дружині,
