бажаючи щирої ради, — палка легкодуха красуня не хоче звертати уваги на дивні сни, на заміри величні, сміється з завзяття Менандра. Що день, що хвилина — все гірше. Став уникати Менандр у робітню: замкнеться сам-на-сам, тижнями його не витягнеш звідти, Феано-ж палка репетує: жаліється родичам, вірним сусідам, а там старшині почала докучати, щоб кару яку на Менандра поклали, що з жінкою жити не хоче. Сходився рід увесь, вмовляли сусіди, втручались свої й не свої, — надаремне! Упертий Менандр одмовляє усім: „Повинен я те утворити, до чого велики боги надали мені вік і талан і серце Еліна. Невже-ж ми на те присяглися, жить — працювати на славу свого Херсонеса, щоб слово велике зломити для жінчиних примхів?“ Вирік і змовк. Заціпило кревним, сусідам, зникли порадники з двору Менандра. Сам він відрікся від жінки і дрібних діток, замкнувся в робітні, пестить божевільную думку. Довго терпіти Феано несила: життя без кохання було ій немиле, і наглою смертю померла красуня палка. Очумавсь Менандр од думок, прочнувсь до пекучого горя, вбірає померлу дружину, до трупу її припадає: і просить і плаче, і хоче красою дружини в останнє й навік натішити очі. І ось затремтів, побілів, а очі заграли, мов зорі: то давня химера з'явилась, то загадку мудру Менандр розгадав!
— Знайшов я, знайшов! — скрикнув Менандр божевільно? — ось вона де, — таємниця живої краси: склепилися очі блескучі, злиняли роскішні барви, в мармур холодний та білий жива краса обернулась. Стривай-же! Холодному каменю дам я фарбу, дам очі живі, дам погляд тим очам — і мармур, і мідь оживе, і в постаті дивній і ти оживеш, моя страднице бідна, прославлюся я і навіки я край свій коханий прославлю, — навіки!
Плинуть роки за роками. Втішається батько Ме-
