Нандр на любих дітей — Фалеса та Зою маленьку. А в темній робітні, куди непуска він нікого, панує велична постать богині Деметри: точнісенько жінка покійна, — Феано; за нею з куточка Ерот виглядає. Багато багато в робітні назбірано каменю різних фарбів: мармур рожевий, білий, червоний і жовтий, слонової кості в'язанки, в скриньках камінці-самоцвіти і срібла і золота купи. Не скарб же ж ховає Менандр од людей: ховає він власні заміри величні. Минуло ще кілька років. Зросли і Менандрові діти, і сам він пристарівсь: кучері чорні припали морозом, думки поорали колись прехороше обличчя, — нічого не бачить Менандр, бо він увесь клопоту повен: яку-б то голівку найкраще придати красі — Афродиті? З кого-б зліпить Геліоса? Де-б зразок знайти для Арея?
Клопоту повний, вийшов Менандр невсипущий колись прогулятись в садочок пишний, — садочок розвели Зоя з Фалесом над морем кругом по горі, посухам та вітру на злість, квітками засіяли рясно, кругом обвели кам'яною стіною. Тільки над кручею стінки немає: гра-співає там вічно хвилястеє Чорнеє море. Часто Менандр на тім місці сідав і у моря питався поради. Ото собі йде на знайомий шпилечок, думи його облягли і нікому його розважити, нікому дати відради. Згадав він покійну Феано: „Чого б то не жити в ладу та коханні? Чого б то кохаючи серцем не вчути того, що для мене дорожче над все?“ Згадалось минуло кохання, згадались палкі поцілунки і любая тиха розмова. І справді: в туж саму хвилину почув він палкі поцілунки і любу розмову, й солодко зітхання: в гущавині темній під пишним рожевим кущем, до цілого світу німі і глухі сиділи коханці щасливі.
— Зоєчко! — скрикнув здивований батько. Сполохана дівчина здрігнулась, скочила прудко і стала на рівні
