Сторінка:Дніпрова Чайка. Твори. Кн. 1 (1919).pdf/53

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

ноги перед батьком: лиця палали вогнем, стан колихався, неначе тополя під вітром, а очі, що досі спускала униз соромливо, — враз підняла і глянула просто на батька — і чорнії очі засяли, мов зорі.

— Жива Афродіта! — скрикнув в запалі Менандр, і батьківське серце здавила, мов кліщами, думка: хто-ж то посмів одбивати у батька таку несказану красуню? Гляне, — стоїть біля Зої якийсь чужоземець: стрункий, кучерявий, блакитні очі сяють мов небо, на білім високім чолі залягла і відвага спокійна, і думка висока.

— Скажи мені: хто ти, о, хто ти, чудовий? Чи ти Геліос незрівняний? Чи людська дитина до Бога самого подібна?

— Патроклом мене нарекли, з далекого Занто я родом. Не гнівайся, батьку ласкавий: так, мабуть, боги присудили, щоб саме в той час, як галера моя приставала, дочка твоя люба до берегу вийшла, з'явилась як втілена мрія. І зглянулись очі з очима, і серце до серця озвалось, — так мабуть боги присудили, і ось тепер бачиш, коханці щасливі отут стоїмо пред тобою, — зглянься, наш батьку ласкавий!

Радість і щастя панує в Менандра в подвіррї: Зоя з Патроклом побрались щасливо, а сам він в робітні кінчає дві постаті дивні: рожевого мармуру тіло вилискує наче живе, от-от лиш не віє теплом; чорні агатові очі, як чорні зорі гискріють, темні коси спадають на білі плечі з під золотого вінця — то Афродита, богиня краси і кохання. З нею у поруч стоїть Геліос: білого мармуру тіло, юнацької повно краси; горде обличчя усе облямовано пишним волоссям із щирого золота; очі сафіри блакитні. Третя постать — Арея, бога війни — темна свіжова, — ще не доробляна й доси; все голови ще немає, тіло ж струнке та м'язке, скрізь напружились