має Арей“! В городі гвалт, біганина, розпач жене непритомних мешканців, як буревій на морі бурхливі хвилі.
— Постаті дивні мої! Діти мої найдорожчі, мої олимпійці преславні! Де-б вас сховати?
Клопочеться бідний Менандр, скликає всю челядь, звелів переносити скарб свій в печерю таємну над морем, відому для його самого. Ще не скінчили челядники праці, — ринула хвиля народу у браму, на плечах несуть вони тіло Фалоса, коханого сина. Кинувся батько до його з риданням, а друга хвиля уже напірає і зносить високую браму. Глянув Менандр і вжахнувся: люди не люди, і звірі не звірі: дикі, суворі, брудні, на-пів-голі, в шкурах звірячих; вовчі медвежії морди на тім'ї стремлять; хвости теліпаються ззаду; в руках прездорові луки та дубові довбні тяжкі. Боронить подвірря Патрокл, січе ворогів на капусту, а Зоя, біла мов крейда, зброю йому подає. І не витримав бравий — упав, наче дуб під грозою, і хижа зграя в ту-ж мить поскакала у двір. Не хоче вродлива Зоя датись у руки живою: як дика коза легконога вона подалася през сад аж до моря; догоня за нею вже настигає, вона ж як метелик звилася на скелю і раптом стрибнула у вільнеє море…
Орда оступила Менандра, дивуються всі на постаті дивні. І ось якісь двоє спустили пернатії стріли. Одскочили стріли од мармору просто, зломились і впали під ноги богам, а боги нерухомі стояли, спокійно пишались своєю красою. Тільки Менандр як левиця, зненацька сполохана раптом, кидавсь, богів боронив: старий неозброєний, сивий, — він страшно дивився на диких. І страх невимовний напав їх, покидали довбні і стріли, побігли усі мов сполохані гуси, скупчились, наче ті вівці, у брамі. Остався Менандр сиротою і дякує мудрим богам, що робітню його і твори його захистили.
