Минають роки за роками. Забув Херсонес про минулу лиху годину, ще дужче почав багатіть; і знов у йому як бувало, усобиці яро киплять, роздирають громадське життя Херсонесу.
І так порішили правителі мудрі: ніж битись та свари чинити на глум та на втіху варварам хижим, — оддаймося кращо під дужую руку славетного Рима. І Рим не одмовив, дяка йому! прислав своє військо, уряд встановив, потроху-помалу приборкали крила сваволі, потроху забрали усе, чим був дужий, багатий до того часу Херсонес, забрали міцними руками, сказали: „Се наше по праву“. І став Херсонес замірати, не в полі, не в чеснім бою, не в неволі ворожій, а в дружніх обіймах римлян, од їхнього догляду й ласки. Нічого не знає Менандр, зовсім божевільний він став: оплакавши любих дітей, зовсім він людей одцурався, працює невпинно та просить богів, щоб продовжили трохи ще віку, щоб викінчить цілий Олімп, поставити його в найкращому храмі на славу і честь Херсонеса, на диво прочанам, що сходились з цілого світу.
Прочули про діда чудного і римські гульвіси, зібрались юрбою, на те не вважають, що жаден з його земляків не посмів-би йому заважати, коли він в робітні сам-на-сам, зібрались і з галасом сунули просто в робітню і враз остовпіли: пред ними одкрився Олімп нерухомий в красі несказаній. Один лиш Менандр престарезний впадав коло постаті Зевса, зітхав, бубонів сам з собою: „Старий ти і вбогий Менандре! Розтратив нікчемно маєтки, не маєш чим славного Зевса оздобити так як би варто було“. Мовчки вийшли один по одному римляне, побігли до пана свого, росказали про дивного діда. І другого-ж ранку прислав до Менандра вельможа багаті дари: прислав і слонової кости, і золота і срібла, щоб мав чим Зевса скінчити, як гідно. Древ-
