далі: зомлів, захитався і впав би, як би не піддержали люди. „Діждався!… діждався!… хвала вам, безсмертнії!“ Менандр шепотів.
— Спочинь же, Менандре, а сонечко тільки устане, — поїзд я пишний по тебе пришлю.
Усі розійшлися, замовкли хвали, море лиш під кручею грає та місяць червоний виходить з-за гір; ось він підбився угору, над хмарою став і все загискрило під сяйвом його чарівним. Менандрові й доси не спиться: устав він, простує в робітню ще раз надивитись на рідні твори. І місяць слідком за Менандром прокрався у двері і промінем срібним облив олімпійську красу. „Щасливий я, боже, щасливий! Чому не діждала Феано, чому не діждалися діти кохані сієї хвилини? Досяг я свого. Прославиться рідний мій город, і може одвічні боги за щиру офіру мою будуть ласкаві, прихильні до рідного краю… Що ж я кажу? Постривай лиш Менандре! Завтра великеє свято… пишна жертва богам…, лаври мені… з дозволу, по приказу римського пана?! А там навпослідки візьмуть на славу великого Риму моїх найрідніших.! Римові слава! А що ж Херсонесові з того? На що ж я жив, працював: на те, щоб сі чужоземці собі на користь однімали те в Херсонеса, що йому належить по праву.? Щоб все одняли, а його занехаяли, і імя його щоб забулось, умерло для цілого світа! Не буде ж того! Не дам я на посміх свій город! Не дам їм на їхнюю славу зерна своєї душі.!
Що-ж? З Римом боротись несила! Довго вагався старий. Місяць спускався над море і став примеркати, і море вщухнуло-здрімалось від ранок. „Любі мої! Мої рідні! Діти моєї душі! Я утворив вас, — я ж і сховаю до слушного часу: наш час не настав, або зовсім минувся. Згиньте-ж ви краще укупі зо мною, ніж маю я дати вас в руки ворожі“!
