няли, суворо наїжились скелі, яри, наче змії, до моря повзуть.
Море ж і доси байдуже з просоння тихо белькоче лиш в дрібній жорстві.
Хижая хмара росте і чорніє, ось висилає на море конницю бистру свою: кинулись раптом невидимі коні, шклисту поверхню плямлять широкі копита.
Та й ті не збудили сплячого бігом своїм.
Пробігли. За ними летять сурмачі: завили, заскіглили, в бас загули.
Сполоханий гомін повнить дерева.
Свищуть, гудуть та голосять снасті та щогли, розпачливо бьються об їх паруси, лопотять, прискоряючи ходу; прова[1], як меч, розсікає зеленую хвилю, білі бугри позад корми[2] киплять.
Усе, що живе, поспіша заховатись, притулку шукає в безладді; і птиця, і звір, і сполохана риба. Над морем чайки лиш кигичуть, на березі-ж тільки жінота рибальська з жахом та лементом дивиться в море.
Море зневажене: міниться, морщиться, грізно чорніє, хоча нерухоме і доси.
Чим-дужч роздулася напасниця хмара, роззявила хижую пащу і сонце зовсім проковтнула.
Померк, мов закурений димом, весь світ навкруги.
Не витримав велетень гнівний.
Вдовж берегу смуга руда клекотить, коси та банки[3] запінились рясно, в каміннях прокинувсь бурун голосний, плигає на скелі скажено.
Одна глибиня ще глуха та спокійна.
