Впала на море лютая хмара, шквалом черкнула довкола лиш оком сягнеш.
Не стерпіло море наруги: здулося горами, як звір, заревло, побіліло, і, дике, нестримне та дуже — кинулось в бійку смертельну.
Лукава, на-збитки збудивши могутнє, не вдержалась в чесному бої: як раптом налинула бог-знає звідки, так раптом і зникла у безвість.
А море лютує! а море клекоче! не дурно ж збудили, не дурно розгнівали вільне!
Увільнене сонце знов сяє велично, і шле золоті тихомирні привіти на землю й на море.
Земля усміхається, радо приймає ту ласку і вся рум'яніє в західному сяйві.
А море сердите гордує тим даром: і золото дробить-шпурляє, і чорного коліру ще не змінило, хоч видимо зморене в бої: помалу спадають перлисті гребні, сичить розтаючая піна і стеле мережки по хвилях, бурун вже не скаче на скелі, лиш б'ється об їх. Влягається смуга руда прибережна, а коси та банки уже й задрімали.
Одна глибиня не вгаває: важко відсапують втомлені груди, грізні прокльони ще й досі ідуть.
Сонечко сіло. Туман закурився. Ніч присипляє всі рухи земні.
Його лиш приспати не може: рухливе та гнівне когось доганя-поспішає та дихає важко.
Ось місяць, вже срібний та круглий, вирнув з-за скелі і став серед неба і килим парчевий розкинув по хвилях.
Усе не вгаває розлючене море: чорними смугами мертвого зибу рве та гойдає сріблястий шляшок.
Розтала вже піна, розгладились зморшки на темнім обличчю морському, а там в глибині все колотиться гнівнеє серце, хвилюють натруджені груди.
