Цю сторінку схвалено
Усіх вколисала відрадниця-нічка, усе заніміло, заснуло…
У-ранці, умите росою, з-за гір осміхнулося сонце і зайчикі жваві кругом застрибали по хвилях, засяяв злотистий пісок, на піску заюрили морськії кузки, мошка над водою повисла, вискакує риба з води. Все сяє, сміється, раює…
А море і соном не втишило гніву, і доси його не забуло: шклиста поверхня вгинається довгими смугами мертвого зибу, та свідчить, що завше глибоке нешвидко на гнів піддається, нешвидко й забуде образу.
