Жвавий струмок дзюркотів по каміннях, шився попід осокою, гучно гримів у яснім водоспаді. Жалівсь прибережним билинкам, що доля лиха присудила йому плазувати без шляху по бридких плитких калюжках та всихати на сонці.
Заздро було поглядати згори на тихий спокійний ставок, що мов дзеркало срібно-синясте, роскинувсь у пишній зеленій долині.
Заздрів струмочок глибокому річищу, повній, як око, воді, оксамитно-зеленим його берегам, піскуватому чистому дну.
І, заздрячи, люто струмок воркотів і пролизував глинясті кручі, стрибав по камінні, зносив траву прибережну та скарживсь, що всі заступають дорогу.
Доля гірка нещаслива! Коли то вже я доберуся до пишних долин? Коли то вже позбавлюся клопоту-праці з камінням отим осоружним, з намулом та сміттям, що воду мою лиш псує?
Коли запанію, криштально ясний, та блакить усю одіб'ю, не ламаючи жадної хмарки? Тоді вже я буду щасливий, бо буду спокійний, бо буду багатий — „могутній!“
Набрався струмок з-пересердя відваги, що раз обкрутнувся круг скелі і разом попався у млин.
Загув, зашумів на тісних лотоках, зіп'явсь, заклубочивсь мов білая грива, мотнувся на колесі вгору, і, там перегнувшись, посипав бризками в опуст.
