Кипів-лютував під опустом, рив з-пересердя глибокую прірву, струсював цілим млином, а далі втомився й побіг помаленьку між густих кущів верболозу.
Долина уже недалечко. Вже видко, як сонцю назустріч із неї встає, звивається в білі сувої смуток-туман і розносить важке отрутнеє дихання долини.
Пітніє од віддиху того каміння, плачуть од смутку надрічнії верби, посивіла густо нуга, осока і жовкне на дереві листя.
Струмок не вважа на зловрогі прикмети, спішить-поспішає до любого ставу і дзвінко співає свої дзюркотливі привіти.
Добіг| укотився в бажаний ставок, збудив його сонну поверхню, розбігся кругами по ній, пошився на дно, сколотив бакаї, розігнав кушірі, оббіг круг всіх берегів, змовк, занімів незабаром.
Струмок заспокоївсь: не чути сердитих скаргів та прокльонів, не чути і жадної розмови з квітками, уже не искріє, як перше лукою весельчаста хвиля, не грає рясним самоцвітом, як там десь було в водоспаді, не відає праці тяжкої, жадних перепон та пекучої згаги.
Щасливий! Чи й справді щасливий?
Чого-ж се щасливий той вид засвітило ввесь цвіллю? Чого він поріс кушірами? Чого бо повітря так дихає смертю?…