Вміраючі ймовірно посилали останній віддих свій туди-ж, в блакитну височінь, де сяяв світ і спокій.
Минали дні, пливли роки, поважно йшли сторіччя… На тихую долину напали вороги.
Не вперше нападали, та боронилася долина, як могла, і руки, здійняті угору, і очі звернені туди-ж, враз набиралися снаги. Тепер було не те.
Не численність, не сила, не напад той раптовий, страшна була якась новітня, невідома міць.
Збентежені, обняті острахом, в безладді люди поспішають туди, де вабить зір незломна охорона.
Ось близько. Досягають. І радісно й надійно затремтіли у грудях змучені серця. В надхмарній вишині, що вічно холодом обнята, їх думам тепло вже стає.
Ось досягли.
Заколивалися по древніх мурах тіні, скрипить знайомим скриготом іржавий ключ у брамі.
Ось повійнув холодний пах кадила…
Святая брама одчинилась і — повний величі й привіту одкрив просторі обійми дивний храм.
Натруджені, налякані, припали люди спраглою душею до давнього джерела молитов.
А вітер і луна доносять знизу боріння гук і тупот коней і згуки сурм ворожих.
Бентежать тії посланці побожний настрій і, як вогонь в кадилі вітер роздимає, оттак вони розпалюють у серці розпуку й надію, гнів і віру і надають жаль смиренним молитвам.
„Рятуй! Спаси!“ Навколішки упали і щирими слізьми окроплюють холодний мармур.
— „А що як не спасе? не вчує?“ Мов гадове шипіння проповз чийсь шепіт дотикливий.
„Хто се сказав? Хто вирік оттаке? питалися лякливо богомольці мов очерет під подихом вітрів.
