— Моліться, люди! Дужче сльози лийте! Поклони бийте без ліку!
— Умолимо, вблагаємо…
А як не вмолите?
Хто? хто сказав? Хто сей блюзнір безглуздий? мов роздратовані чмелі гудуть жерці.
— „Приймай покуту, грішний люде! Сповідайтесь! Кадіть кадилами! свічки паліть офіри! Не жалуйте дарів, щоб зглянувся…“
— Навряд!
„Як попускаєте? Хапайте блюзніра! Ловіть, держіть!
— Що? се не той? Дарма: держіть його!
„Он-он! се знов не той? Нічого: придержте і сього: чому не помагав шукати?“
— А сей чого мовчить нерушно? се спільник отому?
„Ось-ось-де він! ага, попався, брате! Ні, знов не той!“
— Ловіть! хапайте! Кари блюзнірові!
Не молитовний настрій мирний, не сповідь, не хвали, а підозріння, жах, ганебне польовання в храмі йде.
„О зглянься! зглянься! зглянься! — за звяканням кадил повторює весь натовп.
„Не зглянеться! Бо й глянути там нічим!“ — зухвало голос розітнувсь. Блюзнірством злякані, німують кволі люди.
У ревну лють гнів жречий переходить.
По храмові клекоче наче вир: лунають мішма сповідь і прокльони. Ті б'ють поклони, сі — людей, і кров на вівтарі і на помості кров…
За галасом не чуть, як ближиться і ворог.
Пов'язано, половлено чимало. Молитись буде спокійніш. А очі всіх, розжеврені од бою і од ляку, з жагучою надією вп'ялися у завісу пишну, що окривала святиню таємну. Од дихання палкого, од гомону і руху
