Сторінка:Дніпрова Чайка. Твори. Кн. 1 (1919).pdf/74

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

І вже його не ловлять: не до того! Іде борня між людьми та не така.

Ті лявою обстали боронити останню святощ, а другі здобули знаряддя, несли ломи тяжкі. Через хвилину нечуваная справа в святому місці закипіла:

Озброєні, суворі люди довбали й рушили стіну.

— Не руште! грім уб'є! з небес вогонь впаде! — кричять жерці. Жінота плаче, умліває, тремтять і мужні доси люди. Ні грім, ні полум'я і доси не спадає.

Маленька дірочка в стіні росте-чорніє що-хвилини.

І враз — як грім торохнула підбита чверть стіни і покотилась з гори, і гори довгою луною вітають з'явище страшне.

Розвіявсь пил. Цікавости і жаху повний посунув люд, щоб ближче роздивитись.

У виломі стіни, що висіла край кручі, чорніла лиш безодня. Обваляне каміння котилось-гуркотало, туман і порох застеляли глибочінь.

— Отсє і все?! —

Роспуки повні, кинулись де-кілька чоловіків з кручі. Оголосилася безодня смертельним стогоном, їх трупи проглинула і — змовкло все.

Шарпнувся люд назад. Тікає, як хто втрапить: на лихо, бій, в неволю, хоч і смерть — аби не бачити жахливої безодні…

А другі похапцем вже вилом закладають.

Замурували, мажуть, завісу запинають, настановили вівтарів.

Знов кадять ладаном жерці, офіри палять, гуртують люд обіцянками щастя, гріхи людям прощають завчасу.

Усе іде, як і колись.

Та ба, не все!

— Та доки-ж нам сидіти-дожидати, що ворог вти-