І вже його не ловлять: не до того! Іде борня між людьми та не така.
Ті лявою обстали боронити останню святощ, а другі здобули знаряддя, несли ломи тяжкі. Через хвилину нечуваная справа в святому місці закипіла:
Озброєні, суворі люди довбали й рушили стіну.
— Не руште! грім уб'є! з небес вогонь впаде! — кричять жерці. Жінота плаче, умліває, тремтять і мужні доси люди. Ні грім, ні полум'я і доси не спадає.
Маленька дірочка в стіні росте-чорніє що-хвилини.
І враз — як грім торохнула підбита чверть стіни і покотилась з гори, і гори довгою луною вітають з'явище страшне.
Розвіявсь пил. Цікавости і жаху повний посунув люд, щоб ближче роздивитись.
У виломі стіни, що висіла край кручі, чорніла лиш безодня. Обваляне каміння котилось-гуркотало, туман і порох застеляли глибочінь.
— Отсє і все?! —
Роспуки повні, кинулись де-кілька чоловіків з кручі. Оголосилася безодня смертельним стогоном, їх трупи проглинула і — змовкло все.
Шарпнувся люд назад. Тікає, як хто втрапить: на лихо, бій, в неволю, хоч і смерть — аби не бачити жахливої безодні…
А другі похапцем вже вилом закладають.
Замурували, мажуть, завісу запинають, настановили вівтарів.
Знов кадять ладаном жерці, офіри палять, гуртують люд обіцянками щастя, гріхи людям прощають завчасу.
Усе іде, як і колись.
Та ба, не все!
— Та доки-ж нам сидіти-дожидати, що ворог вти-