Провідник клубочок котиться невпинно, очі молодії зорять за клубочком, руки невсипущі все перебірають, знадібку для пряжі доброго шукають.
Ні, не досить ніжні ниточки шовкові! не такі пружисті дротики стальові, не такі, як треба, перли-самоцвіти!
— Що-ж тобі ще треба? — дивувались люди.
Зажурився майстер, тяжко зажурився: мандрував він довго і кінця не бачив, а мета далеко — навіть ще й не мріє…
То надія — віра, то одчай — зневірря в серці чергу держать, душу роздирають.
І несила стало мовчки все терпіти: вщерть душа сповнилась, закипіла співом, через край побігли голосні ридання, туга простяглася довгими нитками, шумом зашуміли скарги та зітхання. Мов разки намиста, перлів-діямантів, заискріла пісня дивними словами. І летючи вгору пісня щиросердна тоншала та тихла, наче павутинка…
Тихо коливалась нитка невидима…
— Стій ти, пряже дивна! — крикнув ткач зненацька, ту мінливу нитку, зручно ухопивши, начепив на гілку, закрутив, пустив лиш — і пішло стрибати жваве веретенце.
І довідавсь майстер, що не шовк, не вовна, не кришталь та злото, а отся лиш пряжа піде на тканину.
І пішов по світу він творити диво: тільки випрядалась нитка попередня — підіймав угору дивне веретенце і йому назустріч із халуп, з будинків, із тюрми, із храму, з сел, з лісів, з-над моря — плинули новії, випрядались зручно у коштовну пряжу.
А клубок котився, тихо розвивався, поки докотився до гори крутої.
А в горах високо, на хибкому троні, дивная красуня вже в тумані мріла.
